Напередодні чергового бою командування наказало підрозділу Самокишина зайняти позицію, яка звідусіль обстрілювалося. Помилка коштувала життя не одному жовнірові. Зрозумівши, що відділ приречений на загибель, Самокишин наказав підлеглим кинути ранці. Ярами та видолинками вивів їх з пастки, врятувавши від неминучої смерті понад 30 чоловік. Але назад вороття не було – їх всіх чекав трибунал. Тож Самокишин разом з жовнірами здався росіянам. У полоні працював санітаром у кам’янець-подільському шпиталі. Швидко здобув повагу як персоналу, так і поранених.
Якось до Кам’янця-Подільського на гастролі приїхав український театр Івана Мар’яненка (Петлішенка). У неділю актори пішли на літургію. У церкві й почули незвичайної краси чоловічий голос. Це співав Роман Самокишин. Артисти мимоволі повернулись у бік хорів, а Мар’яненко тихо промовив: “Цей чоловік поїде з нами”.
Після відправи познайомились. Мар’яненко запропонував увійти до складу трупи. Однак полонений не мав права відлучатися за межі міста. Тоді корифеї української сцени звернулися до генерал-губернатора з проханням дозволити співакові поїхати разом з театром на гастролі. Той не відмовив, розпорядившись видати необхідні документи. І Роман вирушив у мандри Україною…
В експозиції Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України збереглись афіші вистав, на яких, поряд з такими корифеями, як Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Іван Мар’яненко, Ніна Горленко, Любов Ліницька, є і прізвище Романа Самокишина…
В 1917 році під час відновлення Української державності Роман Самокишин не стояв осторонь — він взяв участь у творені сотень Вільного козацтва на Катеринославщині та Херсонщині. А в листопаді 1918 р., під час повстання, Симон Петлюра призначив його командиром полку.
Однак не всі повстанці стали під прапор Директорії. Наприклад, Нестор Махно вважав, що петлюрівщина є рухом національної буржуазії і з нею необхідно рішуче боротися. Махно, захопивши ст. Синельникове, вирубав відділ війська УНР, а 27 грудня повів свої ватаги на Катеринослав. До них приєдналися більшовицькі відділи, яких перед тим вигнали з міста петлюрівці.
Наступ на губернський центр розпочався вранці 27 грудня. Бої тривали чотири дні. Республіканці відступили, а Катеринославський губернський ревком оголосив “відновлення” у місті совєтської влади. Під приводом пошуку петлюрівців махновці вдиралися до помешкань і грабували жителів. Конкуренцію їм створювали злочинці, яких Махно випустив з міської в’язниці.
Недовго махновці “порядкували” в місті. 31 грудня на допомогу Катеринославському кошу залізницею прибув полк Романа Самокишина (стрільці називали його батьком Самокішем), на озброєнні якого була артилерія. Він з маршу атакував махновсько-більшовицькі війська, які в паніці кинулися врозтіч.
Махно мав свій погляд на події. “Переодетые санитарами белогвардейцы и петлюровцы, – стверджував він, – ревкомовские дружины стреляли по нас из домов в спину, а Самокиш напирал все сильнее. Я с группой своих отбросил серпуховцев от моста и перешел его по верхний части с кавалерией и тачанками, по нижней части удалось вывести два ешелона пехоты. Остальные, сдерживая противника, вели бой в городе и были отрезаны от моста. Отступая по льду на левый берег Днепра, они попадали в полыньи от разрывов снарядов и расстреливались, точно утки, стрелками Самокиша”.
А ось думка дослідника махновського руху В. Волковинського: “І коли 31 грудня петлюрівські війська під командуванням Самокиша перейшли в наступ, вони легко розгромили махновців і революційні загони. Кинувши напризволяще своє військо, головнокомандувач разом з Щусем першим утік за Дніпро”. Це підтверджує і Олексій Толстой: “Батько Махно, выбежав тогда из ревкома, – зазначав письменник, – в бессильной злобе затопал ногами, заплакал, говорят, кинулся в тачанку, которую Левка (Задов) пригнал к гостиннице, накрылся с головой тулупом, – от стыда ли, не то для того, чтобы его не узнали, – и ушел из проклятого города в неизвестном направлении”.
Окремі махновські частини намагалися ставити опір. “…Крестьянскому полку пришлось в неравных условиях принять весь удар петлюровских куреней полковника Самокиша. Полк был окружен близ вокзальной площади и истреблен почти весь в штыковом бою, лишь немногим удалось пробиться и уйти через проходные дворы и возвратясь в деревни, рассказать про страшное дело, где легло три сотни добрых хлопцев, пришедших в Екатеринослав, чтобы ставить Советскую власть” — Толстой А. “Махно в цей час десь на лівому березі Дніпра, на Пост-Амурі, стріляв власноручно своїх вояків, завертаючи їх назад у бій на мосту... Крив матом — і палив обіруч з двох пістолів, у перелякані очі пойнятих смертельною панікою селюків...”, — описує ті події очевидець визволення міста, з часом письменник Василь Чапленко в своїй автобіографічній повісті "Українці".
Вояки Самокишина атакували й червоногвардійців губернського військревкому, що засіли у Федосіївських казармах. Значна частина їх потрапила в полон. Командирів червоних розстріляли, рядовим всипали шомполів і відпустили по домівках.
Полк Самокишина став запорукою спокою в Катеринославі та його околицях. Але над Україною нависла загроза російської окупації. Після захоплення Харкова було створено групу військ Харківського напрямку, до якої увійшов загін Дибенка. 26 січня Дибенко і Махно уклали угоду про спільну боротьбу проти петлюрівців і Денікіна. Об’єднані війська, захопивши Ларіоново і Нижньодніпровськ, готувалися до штурму Катеринослава. Їм протистояли війська, ядром яких був полк отамана Самокіша.
Увечері 26 січня напасники, скориставшись тим, що українці билися з червоними біля Кам’янки і з боку Нижньодніпровська, перейшли по кризі на правий берег Дніпра північніше Катеринослава. Одночасно більшовицькі частини повели наступ на залізничний міст. Захищаючи переправу, полковник Самокишин перейшов у контрнаступ. Зав’язався запеклий бій, що проходив з перемінним успіхом. Однак під натиском переважаючих сил Січові Стрільці відійшли. Було це 27 січня. Невдовзі полк увійшов до Південно-східної групи військ, штаб якої розташувався у Бірзулі.
Під впливом більшовицької агітації на бік червоних повстанців почали переходити підрозділи Республіканських військ. 2 березня повстав кінний полк під керівництвом Кіршула, який дислокувався у Слобідці. Ця частина, а також партизанський загін на чолі з отаманом Дячишиним завдали ударів по Бірзулі, захопивши бронепотяг. Вони прагнули полонити штаб Південно-східної групи на чолі з Янівим. У тяжких оборонних боях взяв участь і полк Самокишина. Оскільки сили маліли, отаман відправив у штаб Республіканських військ телеграму такого змісту: “У всіх селах Ольгопільського повіту більшовицьке повстання. Ми цілий день в бою, прошу вислати один курінь на допомогу”. Через кілька днів його звалив тиф. Товариші відвезли непритомного командира на хутір, де ним заопікувалися мати і дружина старшини полку.
Коли отаман видужав, щиро подякував жінкам і рушив додому. В Печеніжин Самокишин прибув на чолі загону (12 стрільців на добрих конях). Одразу зібрав на майдані односельчан і звернувся з палкою промовою, закликаючи йти на Велику Україну боронити свою державу. А сам… знову захворів. Наслідком важкої хвороби легень стала астма, що супроводжувала Самокишина все життя.
Навесні 1932 року неподалік мальовничого села Торське Заліщицького повіту оселилася велика сім’я Романа Самокишина. Був це вже немолодий чоловік. У його очах, рухах, поставі відчувалася велика і добра сила.
Полковник купив 12 моргів поля за дорогою, що вела на Тернопіль, побудував хатину, посадив яблуні. Родина швидко заприязнилася з селянами, які радо прийняли її до своєї громади. Та не довго тривало спокійне життя – 1939 року знову прийшли “совіти”. Щоб не потрапити до Сибіру, Роман Самокишин повернувся на Коломийщину. А дітей війна розкидала по всьому світу. Хата з часом розвалилася. Залишився тільки старий сад, плодами якого ласувало не одне покоління торщинських дітей…
Наприкінці 1940-х і в 1950 роках, коли лишалася небезпека арешту, Роман Самокишин не раз змінював місце проживання. Як правило, перебирався до когось із своїх дітей, а мав їх шестеро (Марія, Параскевія, Оксана, Василь, Іван та Микола – останні двоє на той час вже жили у США). Про ставлення до батька свідчить те, що всі його діти одного зі своїх синів називали Романом.
Полковник Самокишин помер 26 жовтня 1971 року в с. Микитинці Івано-Франківського району (тепер вул. Сеченова, 40 м. Івано-Франківська). Похований на цвинтарі цього села. Всупереч народному звичаю (родичі не несуть домовину) до останнього місця спочинку його несли онуки. Шість юнаків, нікому не довіряючи, не змінюючись, провели свого діда від хати до місця останнього спочинку.
Могила Романа Самокишина збереглася – її дбайливо доглядають рідні. А продовжили рід отамана понад п’ятдесят його нащадків. Хоч і розкидані вони по світу, але не забувають, що вони козацького роду.
Жителі Печеніжина пам’ятають славні сторінки наших Визвольних змагань і бережуть пам’ять про односельчанина, який своїм співом і грою в драмгуртку чарував глядачів, а на полі бою додавав впевненості бійцям і наводив жах на ворогів, і своє життя, як справжній борець, присвятив боротьбі за Українську Суверенну Соборну Державу як єдину запоруку розвитку Української Нації!
|
